бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на піяка ми не годні наробити!
Вона говорила до своїх двох хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Андрійко мав вже десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.
— Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.
— Ліпше, синку, уваліт му ноги, як псови, аби тєгав за собов!
І плювала кров'ю і синіла, але тримала за руки.
Хлопці вже зважилися і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.
З корчми вибігло кілька людей.
— Мой, таже цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ют, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увес мир!
Хлопці били, як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покривавлені і не рушалися з місця.
— Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді…
— Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали…
— Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє!…
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед корчми.
Лесь кинув мішок на землю і став, як дурний.
