— Я не годна ночи зночувати, такі ночи довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини, та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
— Та коби хоть Бог змилувався та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрєтав.
— Ой, синку, я так тої смерти, як мами рідної, чекаю. Вночи то в кождий кут пролуплюю очи, ци де з кута не привидитси, та й незабавки таки приходит. Але не привиджуєси.
— Та смерть прийде, але коли. А коні стоя; гай, скиньте дранку та най на вас сорочку натєгну.
— Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, шо-м цу на собі загріла та й, як якис казав, своїй нендзі рада, шо-м заплодила, бо все вкусит, то от як тепліще в шкіру.
— Ви вже розум вістаріли — таже не мете на Різдво у такі нендзі сидіти!
Натягнув на маму сорочку.
— Не далекі ваші гони, кости, як мечі, із шкіри вілазє, — коби борше.
— Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
— Та свєткуйте здорові.
— Йди, йди, бо то панцка служба.
Дрижала на печі зі студени і головою в стіну била.
— Тото добру дитину маю, тото ходит коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, шо мама
