казали, аби не качатися з гори, бо сорочку підру, або собі черево покалічу. „Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овец пильнуйте“. А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: „Ти не годен ані годинки тихо посидіти“? Та й тоді злетів бузьок на млаку, таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на коліна та й почали співати:
Ой, не коси, бузьку, сіна,
бо си зросиш по коліна.
Та най тота чайка косит,
шо набакир шапку носит.
Збирав усі сили пам'яти, аби нагадати решту співанки, і не міг. Очі посумніли.
— Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечера за бузьком та приспівував: „Ой, не коси, бузьку, сіна…“
Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром усе стримується. Говорив голосно перші вірші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув і чорний обвід коло очей ще більше почорнів.
— Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі і гнувся, як лоза, для кавалка хліба і чув на собі сотки гордих очей.
Махнув рукою, якби хотів відігнати ті горді очі.
