буків дістане кождий. Як бачите, дисципліна мусіла бути, небезпека перед ворогом велика…
— Та пийте ж цей чай, горілки тепер нема та й не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.
— А за теперішні часи, панове колеґи, дійсно тяжко вам до забави розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта довго, тридцять п'ять років, привик до неписьменних мужиків, то були діти і їх міг хтобудь повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за ніщо, сміялися з них. Потім зачали заводити товариства тверезости, бо дуже стали ґрунти тратити. Зайдуть до мене, до школи, війт та й радні та й пленіпотенти, повигонять дітей зі школи, порозсідаються в лавки і п'ють та співають, що аж заля шкільна, п'ять метрів широка і п'ять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовляють їх додому і намовляючи сідають та п'ють горілку з ними і знов на двадцять чотири години є мішане товариство. То тут аби вже був професор університету, то не видержить довше, як добу, так, що я не раз вставав з-під лавки, а на лавках, на катальозі валялися недоїджені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою катальоґи ще з місяць. Не то, що тепер, панове колеґи. Збереться бувало рада і ухвалить: „Так і так, це професор нелюдєний, він дітий нам не вчєє добре“, зберуться до старости,
