СТРАТИВСЯ
Колія летіла у світи. У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби його ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається.
Твердий такт залізниці гатив у мужицьку душу, як молотом.
— Та ще снив ми си недавно. Дес я беру воду з керниці, а він дес на самім споді у такі подерті кожушині, шо Господи! Тут — тут утопитси. Николайку, синку, — дес я йому кажу — а ти ж тут шо дієш? А він мині вповідає: „Ой, дєдю, не годен я у воську вібути“. Кажу я єму: „Терпи та навуки бериси та чисто коло себе ходи“. Та й, аді, вже навчивси…
Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру.
— Іду до него, та знаю, шо вже го не застану. Але ци буде до кого вернутися? Бігла за мнов полем, кервавими слезами просила, аби ї взєти. Ноги ї посиніли від снігу, верещєла, як несповна розу-
