Цю сторінку схвалено
МАТИ
Стара Верижиха підперлася високим костуром, йдучи до своєї доньки. Думала:
— Осінь богата, горобці ледви літают, такі повні, а навіть бідні діти потовстіли.
— Слава-йсу!
Сіла в доньки на лаву, та тихо сказала до себе:
— Але ж бо файна.
— Та шо ти донько робиш, та чому ти за хлопца свого забула, шо дідови з рук не злазит і робити не дає?
Катерина затряслася, як осиковий листок перед бурею.
— Донько, підпали вогонь та звари мені тої московскої гарбати, бо, чую, помічна дуже.
Вогонь горить.
— Та покажи мені, доню, ті дарунки, шо подарував тобі той великий москаль.
— Ой, мамо, я негодна рук від себе звести, отам ті дарунки!
Верижиха своїм костуром стягла з грядок шовкові хустки та спідниці та тоненькі черевички та
21*
— 323 —
