ДІД ГРИЦЬ
Я поїхав відвідати мого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
— В добрий чєс ви приїхали; я переродивси на молодого, лиш не знаю, ци на дитину зійду, ци на стару голову встиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в вуха. Дотепер були, як оловом заллєті. Мука бути глухому, слова в'єнут на язиці, а стара лиш посмішковуєси з мене та пищит, як сойка, в самі вуха: А нема вже як вічів слухати та з престолів самому до них говорити. Мині з жєлю за люцким словом не раз хотілоси дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров та стає стовпом.
— Приходитси сидіти в свої душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Дес як з мраки, як з мокрого попелу, таскати свій розбитий маєток та від спузи обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, шо вони були малими.
