Сторінка:Твори Степана Руданьского. Том I (Львів, 1912).pdf/87

Остав ся лиш їден Трохим
Та молодая Акилина;
Багатство єсть, та менше з тим!
Душі пропащая година!…

І було думок без лїку:
»Як грішну душу відписати?«
І пригадали: на горбку
Сьвятую церкву збудувати…

І збудували на стовпах,
І хрест із золота стопили.
І стали в церкві. І в сльозах
За душу Господа просили.

І з неба голос божий впав:
»Трохима душу я прощаю,
За то, що церкву збудував,
І вас і церкву я приймаю…

І ви, коханки, жийте тут,
Аж поки бу́де сьвіт стояти,
Аж поки люде не буду́ть
На страшніїм судї стояти.

Позволю вам на рік лиш раз
На сьвіт поглянути, де люде;
Та й те не більше, як на час,
Дивити ся вам можна буде…«

І встрягла в землю церква та,
Лиш на горі тій хрест видати.
І от плинуть, плинуть лїта,
І тих коханків не видати.

Лиш на Великдень до зорі,
Як служба Божая зачнеть-ся,
Виходить церква до гори,
Сама собою відімкнеть-ся.