Сторінка:Твори Степана Руданьского. Том I (Львів, 1912).pdf/42

От-що тобі, матусенько,
Москалї зробили!
 Гукни ж, гукни, Україно,
 Нещасная вдово!
 Може дїти на твій голос
 Обізвуть ся знову!

Може знову розвяжуть ся
Звязанії руки,
Може знову бряжчати-муть
Козацькі шаблюки!
 Може військо запорозьке
 Як море заграє,
 А дївчина, як і перше,
 Пісню заспіває!

Тогдї вже нас не забудуть
І московські внуки,
[Бо] кров за кров катам нашим
І муки за муки!
 Гукни ж, серце-Україно.
 Та тілько скоріше,
 Бо чим дальше ссуть кров нашу
 Все більше та більше!«
[1859?]

---

 

24. Богдай тебе.

Колись я із тяжкої туги
На лаві дубовій лежав,
Остатнїй карбованець срібний
В пустії калитцї держав.
Аж тут навинулась дївчина,
І я свою тугу забув:
Дївчино, моя ти дївчино,
Богдай тебе Бог не забув!