Колись, кажуть, не було лїсу, а росла їдная трава. Та ото вже Господь як прокляв змія, то він як пішов по-під землю, то кудою він ішов, тудою всюди й заросла земля лїсом.
Два брати поїхали у ночі по сїно, тай на полї і посварили ся. Пішла сварка, а з сварки пішло і до бійки. Брати́ за вила, та їден другого — так на вила і підхопили!
А Господь із неба і каже: »Коли то вже брат брата взяв на вила, то нехай же вони ходять по небі, поки сьвіта та сонця!« І осьвітив їх тай пустив на небо: то ото і тепер на місяцеви знати, як вони взяли ся на вила.
Було в Єви три дочки; їдна вміла чорним шовком шити, друга білим, третя не вміла нї шити нї білити, тілько ходила до слабого змовляти бешихи, бешичницї: »Від його рук, від його ніг, від його нігтїв, від його пагністїв, від тридевяти сустав, що́ сам Господь Бог складав. Тут не бути поганої крівлї; білого тїла не вялити, жовтої кости не сушити.«
Колись були такі великі люде, що бувало по лїсї ходили як по траві. А ото вже як наші люде наставали, їден велитель і надибав десь нашого плугатаря з волами, плугом і погоничем. Та як надибав їх, так і забрав усїх на долоню тай приносить до тата.
