Дощик сипле, — а до Ноя
Господь промовляє:
»Не затоплю більше сьвіта,
Ною! Не жури ся.
Годї землю оглядати,
В небо подиви ся!«
І поглянув Ной на небо:
Дощик не стихає,
Та на небі перегнулась
Веселиця й грає.
То дав Господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в сьвітї кари
Другої не буде.
Глянув Ной, розвеселив ся,
Більше не журив ся
І щасливо жив з сїмєю
Й Господу молив ся.
XI.
А тим часом що́ день божий
Дощики спадали:
Всюди гори і долини
Зеленїти стали;
Лїс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Але дармо: що́ минуло,
Тому не бувати.
На аршин трава піднялась
Тай і засихає.
За Адамову травицю
Лїс відповідає.
Те, що́ мохом називали
Допотопні люде,
