Сторінка:Твори Степана Руданьского. Том I (Львів, 1912).pdf/176

 І, говорять, перестало
 Голову ломити.
 Але дармо наш прапрадїд
 Думав вічне жити.
Надаремне й син таскав ся
В далеку дорогу:
Ще до раня Адам бідний
Віддав душу Богу.

 І зібрались його дїти,
 Правнуки і внуки,
 І зробили домовину,
 Підняли на руки.
І понесли й поховали,
В землю закопали,
І на першії могилї
Гірко заридали.

 Заридали і могилу
 Слїзми оросили.
 І ті обручі з могили
 Парости пустили.
І з тих паростів потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина
Й треблаженне древо.

Дора [Новгород. ґуб.], 19.—22. VIII. 1856.

---

 

2. Велетнї.

I.

Були люде — великани,
В пів верстви ступали
І руками мало-мало
Неба не сягали.