А нема усе Якима!
Що́-ж то за причина?
Не згадає, не зміркує
Бідная дївчина!…
І вернула ся до дому,
Стала добиватись,
Що́ Якиму перебило
З нею повидатись?…
Та нема, нема Якима,
Та і не видати! —
І зачала бідна Люба
Рученьки ломати.
VII.
Жнива були й проминули,
Осїнь наступає,
Вітер віє-повіває,
Листя обриває.
Сумні днї короткі стали,
Розляглись тумани,
І пташки за синє море
Понеслись стадами.
Стали й дощики спадати,
Руна прикропляти,
Ба й зачали від Покрови
Снїжки пролїтати.
От настало і Андрея.
Дївоньки гадають:
То на щастя по кошарах
Баранів шукають,
То виходять за ворота
І трясуть ложками,
То звивають ся з нитками
Помежи колами.
