і Настя плачучи сидїла над нею і дивовала ся: що́ се старому стало ся, що разом загудив Василя? Об вечері нїхто й не думав; нїкому було поратись і нїхто не хотїв нїчого їсти.
От сидїв Наум, сидїв; думав та думав, а далї і обізвав ся: »Годї плакати, Марусю! Устань, та слухай, чого я питати-му.«
Не той був Наум батько, щоб його мусїла Маруся не послухати. Чи здужала, чи не здужала, а коли батько каже без жартів, та троха чи й не сердитий, то треба устати. Устала і втерла слїзоньки і жде, що́ він їй скаже.
»Ти, бачу, Василя знала ще вперш, чим я його привів?«
— Знала, пан-отченьку! і затрусила ся як осиковий листочок і опустила свої довгії вії на очи, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
»Як же се було?« спитав він грізно.
Тут Маруся, хоч і запинаючись, а росказала йому усе: як побачила його у-перше на весїльлї, як їй стало його жалко, як він цятав ся горішками, як вона його соромилась, і усе, усе росказала: як і на базар ідучи зійшли ся, як з базарю вертали ся, що́ говорили і — нїгде було правди дїти! — як і цїловали ся…
»Ну, ну, що́ дальш; а почин хороший,« каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселїше стала було росказувати, як змовили ся з ним зійти ся у бір на озера і як зійшли ся, і як…
»Годї, годї!« закричав не своїм голосом з серця Наум. »То вже росказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити,« а сам, схопивши шапку, хотїв було втїкати на двір, так Маруся так і вчепила ся йому за шию і каже:
