Тут знова приступили і дїти плачучи, і стара Настя голосючи, і старости кланяючись, та знай просють Наума.
Мовчав він, мовчав, тільки знай сльози ковта, далї устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед Господом милосердним, та й каже: »Одна в мене на сьвітї радість, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однім, буду сам робити друге? молившись об її щастї, сам буду її топити? Прощайте, панове-сватове! Коли хочете, то справди випийте по чарцї; коли ж нї, то не здивуйте, дайте і менї покой, бо… Ох, не хотїлось було сього казати, та ви мене розжалобили!… Бо менї дуже жалко, що рішаю ся Василя, та нїгде дїтись. Прощайте, люде добрі, ідїть собі, не здивуйте.«
Тут впять усї приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусї? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слїзоньками, а Василь тож припав на-вколїшки, та гірко плаче, та знай просить.
»Але, чому не віддаю?« сказав Наум здохнувши: »бо жаль свого рождения. Не той час; при такому важному дїлї, як є сватаньня, не можно усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей, оттут я тобі усе роскажу. Більш нїчого і говорити, прощайте! От вам ваш і хлїб сьвятий.«
Чи хотїли, чи не хотїли старости, узявши хлїб назад, пішли з хати з Василем, або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і іти.
Зостав ся Наум із своєю сїмєю, сїв собі і сумує. Маруся аж звалила ся на піл від слїз,
