буду робити, і не охну. Не давайте менї нїякої худобоньки, буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шановати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менї з Василечком прожити, щоб і я знала, що́ то за радість на сьвітї!…«
Оттак і Маруся і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають. Далї старший староста не витерпів і каже:
»Ох панове-сватове! Не слїд менї, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє дїло таке: сказав, що́ закон велить, та й жди одвіту; що́ почуєш, з тим назад іди. Сказано, дать нам по чарцї, так вже тут нїчого доброго ждати. Одначе, видючи їх сльози і убивство, якось-то моторошно і нам не сказати чого-небудь. А що́ пак, Олексїйовичу? Нїгде дїтись: благослови дїток, нехай Маруся нас повяже.«
Наум тільки покрутив головою, обтер слїзку рукавом та й впять понурив голову і мовчить.
Староста каже: »Може стара мати сеє усе вередує?«
— О батечки мої! зараз каже стара Настя: чи я-ж би не хотїла щастя свойому дитяти? Адже вона моя утроба. Та де-ж нам лучшого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидовав. Так хиба-ж я не жона свойому мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по божому та по старосьвітськи: він менї закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи бо, Науме, що́ се ти робиш?
