вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дївицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?«
Поки староста се законне слово казав, Маруся у кімнатї усе поклони била, щоб батько віддав її за Василя, а він, сидючи на лавцї, скрізь двері дивить ся на неї, та тож то здихне, то з нею переглянеть-ся. Як же усе староста росказав, і прийшло ся батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей і слуха.
От Наум усе насупившись слухав; помовчав, а далї і каже: »Не вмію я до прикладу у сїм дїлї сказати. Спаси-бі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то може б випили по чарцї?«
Маруся як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила, та й крикнула: »Ох менї лихо! А чому-ж се так?« А Василь так об землю і кинув ся, та аж припівз на вколїшках до Наумових ніг, та цїлує їх, та гірко плаче і просить: »Будьте менї батеньком рідненьким! не гнущайтесь бідним сиротою!… За-що́ в мене душу віднимаєте?… Не можу без вашої Марусї жити! Буду вам за батрака вічно служити… Буду усякую вашу волю сполняти… Що́ хотїть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночцї ще на сьвітї прожити!…«
Тут і Маруся, забувши, що́ їй гоже і що́ нї, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських і просить і плаче, то кинеть-ся до матери, і руки їх цїлує і приговорює: »Таточку! голубчику, соколику, лебедику! Матїнко моя ріднесенька! утїнко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти, дайте менї бідненькій ще на сьвітї пожити! не розлучайте мене з моїм Василечком… Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замісць наньмички: усяку роботу, що́ скажете,
