Сторінка:Твори Григория Квітки-Основяненка. Том I (Львів, 1911).pdf/89

Старший староста і каже: »Ми є люде нїмецькії, а ідемо з землї турецької. Ми собі ловцї, удалиї молодцї. Раз дома, у нашій землї, випала пороша. Я і кажу товаришу: »чого нам дивитись на таку шквирю, ходїм ськать усякого зьвірю!« — і пішли. Їздили, слїдили, і нїчого не получили. Назустріч нам як-раз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав, та й кланяєть-ся, бо се про нього говорили). От після зустречи він каже-говорить нам такії речи: »Ей ви ловцї, добрі молодцї! услужіте менї службу, покажіте дружбу. Ось як-раз попалась менї лисиця, або куниця, а троха чи не красна дївиця. Їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа захоче, усього від мене бажайте. Десять городов вам дам і скирду хлїба.« От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слїдам, по усїм городам. Перш слїд пішов у Нїмеччину, а далї у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усї царства-государства прійшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: »Не тільки зьвіря в полї, що́ куниця, пошукаємо де-инде, найдеть-ся і красная дївиця.« Так наш князь затявсь, при своїй думцї зоставсь. »Скільки, каже-говорить, по сьвіту нї їзжав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницї, нїби красної дївицї, не видав.« От ми усе по слїду ішли, та і в се село — як зоветь-ся, не знаємо — прийшли. Тут впять пала пороша; ми ловцї молодцї давай ходить, давай слїдить; сьогодня рано устали і зараз на слїд напали. Пішов наш зьвір, та до вас у двір, і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно вже наша куниця — у вас у хатї красна дївиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому дїлу