Марусї на руку ковінька: мерщій з хати, і ще Василь не вийшов із сїней, вона вже і биля нього і счепилась рученьками. Вона йому і каже:
»Василечку! як-би ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла.«
— Завтра, Масю, і я тобі роскажу, як я страждав без тебе. Тепер здїлай милость, прислухай ся, що́ старі про мене казати-муть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й роскажеш менї, щоб я знав, як наше дїло начинати.
»А ось-що я зроблю, Василечку: коли мої старі будуть тебе хвалити, то я повяжу на голову червону скиндячку і коси покладу; коли ж, не дай Боже, що нї, то повяжу чорну стрічку, без кіс. Ти тільки прийдеш, так на мене і дивись, то й знати-меш. Прощай же, мій лебедику, до завтрйого.«
Увесь вечір Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, мила ся, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсї; боялась бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що́ батько і мати казати-муть про Василя; а ті знай його хвалють. Настя те й дїло росказує, який він звичайний, який собі красивий; а Наум хвалить, який то він розумний, неначе письменний: »я — каже — знаю його весь рід; рід чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота; та ба — і отцевський син не буде такий бравий козак, нїчого казать.«
Маруся не пропустила нї-жодного словечка і ще з вечера наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з веселостю і з радостю лягла спати; тільки того вже не
