сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспіша у бір на озера. Хоч і бачить по дорозї суницї, та не збира, а дума: »Василь мене вже мабути жде, піду швидче до нього; а як посижу з ним, та вертати-мусь до дому, тогдї і ягідок назбираю.«
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма що тільки може часів три не бачились, а так неначе десять год різно були. Обнимають ся, цїлує один одного, розговорюють, росказують; то побравши ся за рученьки ходють, то впять посїдають, то впять за те-ж. І не счулись, як вже стало вечеріти. І тож бо правда, що коли будеш у-купцї з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула: »Ох, менї лишенько! Чи бач, де вже сонце?«
— Так що́-ж? питає Василь.
»А те, каже Маруся: як я до дому піду?«
— Не бійсь нїчого, я тебе опровожу.
»Не те, щоб я боялась, а те, що ягідок не збирала; а я за ними і просилась у матери. Що́ менї тут на сьвітї робити? Роскажу матері, що заговорилась з тобою, та й забула.«
— Нї, Марусенько, потривай ще матері об менї говорити.
»А чому-ж?«
— Ще, моє серденько, не уремя. Треба підождати.
»А як се можно? Матері і батькові треба усе зараз росказувати і нїколи перед ними не брехати. Що́-ж я тепер, скажу, що не набрала суничок?«
