я мов у раю! Чи не сплю лишень я?… Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менї, правда?
»Не скажу, Василечку; єй Богу, не скажу!«
— Чом-же не хочеш завірити об моїм щастї?
»Стидно бо!«
— Марусю! отже поцїлую, коли не скажеш.
»Та хоч десять раз цїлуй, аби не я тебе, а усе таки не скажу…«
— Оттак же!… оттак… оттак же!… приговорював Василь, цїлуючи її раз по пять не віддихаючи, та впять знову за теж, та аж вже не зміг і слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше́ було! Хоче щось сказати, і слова не вимовить; хоче від нього вирвать ся, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очи против її волї так і зазирають у Василеві очи, що як угільля на вогнї палають; хоче від нього відвернутись, а і сама не зна, як горнеть-ся до нього… А він?… Він тільки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь сьвіт; хоч-би йому тут з пушок палили, хоч-би хто його нї кликав, нїчим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далї схаменулась вона, здихнула тяжко і скрізь сльози сказала: »Василечку! що́ се зо мною сталось? Нїчого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думцї, що ти мене любиш, що ти мій… та більш менї нїчого і не треба!… Боюсь тільки, чи нема менї за те гріха?«
