— Не тільки хазяйська дочка, та хоч-би королївна, хоч княгиня, та хоч-би і сама охвицерівна, не подивлюсь нї на кого, усїх презрю для тебе. Одна моя втїха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити!… Розпитай про мене; цїлий год ждати-му, тільки…
»Е, год!… так довго бо…«
— Скільки хоч, що́ хоч роби зі мною, тільки не проганяй від себе, не сердь ся…
»Та я і не сержусь…«
— Чого-ж ти закриваєш ся, чого відвертаєш ся від мене? Може любиш кого другого? Кажи, не сором ся; нехай я се сам почую від тебе, та й піду сьвіт за очима!
»Нї бо… я другого не люблю…«
— Так зглянь же на мене, не закривай ся!
»Але! ще б і не закриватись… Менї бо стидно…«
— Чого-ж тобі стидно? скажи! Тут нема нїчого, що́ я кажу…
»А тож і не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нї за-що́ у сьвітї не скажу…« та сеє сказавши, як заплаче гірко і стала його прохати: »Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі з-роду не скажу, щоб ти не посьміяв ся надо мною… Я й сама не знаю, що́ зо мною стало ся; я ще нїкого не любила, нїкого не хотїла любити, цурала ся парубків, а як побачила тебе, сьвіт менї не змилив ся, усїм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити…«
— Марусенько моя, лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! приговорював Василь, обнимаючи свою Марусю. Я-ж землї під собою не чую…
