Люблю тебе, Марусенько, усїм серцем моїм, люблю тебе більш усього на сьвітї! Не сердь ся на мене, не відворочуй ся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай їй менї сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдї хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!… Що́-ж ти мовчиш? чом не глянеш на мене?… Промов до мене хоч пів словечка; скажи, що ти не сердиш ся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може таки про мене що небудь і добре почуєш.«
Тільки що став так Василь говорити, то Маруся і не стямилась: серденько в неї так і бєть-ся, а сама як у лихоманцї, так і трусить ся, боїть ся, і сама не зна чого; коли-б земля розступила ся, так би вона і кинулась туди, та й… Василя потягнула б за собою; коли-б їй крила, полетїла б на край сьвіта… та не сама, а усе б таки з Василем. Що́-ж їй робити? Земля не розступаєть-ся, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить биля свого серця, а воно так-же колотить ся як і в неї, очицями зовсїм сьвіта не бачить, а ще-таки другою рукою закрила їх, та й питаєть-ся Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула: »Адже-ж ти просватаний?…«
— Нї, Марусю, нї на кому я не сватаний і нї об одній дївчинї до сієї пори і не думав. Побачивши тебе учора, сьвіт менї повернув ся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можно менї без тебе й дихати. Та й де я найду красче тебе?
»А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми?« сказала Маруся, вже трошки сьмілїш, бо на серцї їй не так вже важко стало.
