Оттак навернякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічи не насьміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тільки собі тихесенько усьміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусї, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе до купи, каже: »Вже-ж як хочете, дївчатка, а я вас опровожу аж до дому, щоб оборонити вас від собаки; та й менї таки у вашім селї є до чоловіка дїло.«
Опять таки Василь збрехав: не було йому нїякого дїла нї до якого чоловіка, а хотїлось йому… та побачимо, що́ буде дальш.
От і пішли вони собі впять у-купцї з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне: »Ох я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що́ тут менї на сьвітї робити?«
Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, за-тим що не далеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостав ся биля Марусї і щоб тут-же дожидали Олени, а вона мусїла швиденько вернутись.
От як зостали ся у двох Василь з Марусею та й посїдали на горбику, зараз Василь їй і каже:
»Марусю! хоч ти розсердиш ся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш нїколи на очи попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що́ учора хотїв сказати…«
— Що́ там таке? спитала ся Маруся, а сама злякала ся так, що не можно й росказати, а сама не зна чого.
»Марусю! Чи я-ж один був би такий на сьвітї, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро?
