ся. Так я отсе виломив собі коляку, та йду і озираюсь.«
— Ох лишечко! я її боюсь. Вернїмось, Марусю! каже Олена.
»Не бійтесь, дївчатка; адже ви у город і я у город, то з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.«
— От за се спаси-бі! Тепер нам, Марусю, не страшно, сказала Олена, а сама радїсїнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак і пішли собі у-купцї.
Зовсїм же то наш Василь збрехав, що будьто там бігала яка-б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не церемонили ся з ним іти.
Ось як ідуть, і Василь їх попережа — звісно вже, молодецька походка против дївчачої — та й піджида їх; от Маруся збирала ся, як би то з ним заговорити, а далї й каже: »Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може ми вам боронимо?«
— А чим? каже Василь.
А Маруся каже: »Тим, що може вам… пильно треба у городї бути? Може Вас хазя… хазяїн жде?« Се-б то на догад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
— І вже менї тепер город! забув про його і думати, сказав Василь, а далї тяжко здохнувши, і каже: Одно в мене на думцї, коли-б то Бог поміг! Тільки за тим і піду до хазяїна, щоб…
»А чому ви учора на весїльлї не танцьовали?« перебила йому Олена, та й почала з ним пащиковати. Він їй слово не хотячи скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так і стриже, так і стриже, та вигадує та докладає та придираєть-
