усьому миру, і покотились геть-геть за крутиї гори, щоб тільки відтиля дивити ся на те, що́ тут буде!… Ось і зачервонїло на тій дорозї, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далї неначе срібні цьвітки по ньому хто посипав, а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посипаний. Зазолотились і верхівя дерева по лїсам, і ось золотий по них пісок сиплеть-ся по дереву низче, усе низче, низче… Усе стихло… Чогось жде!… Стало винирять з-за землї… що́? І сьвіт і огонь і краса. І вже і на крайок його не можно зиркнути оком, що́-ж буде, як усе явить ся миру?… І золоті промінї від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали нїби ще красче… Усе мовчить, жада, щоб швидче явила ся у повнотї краса миру… Ідеть, викотилось зовсїм, озирнуло землю і неначе повелївало: »Хвалїте Господа, що создав і мене і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру сьвіт і усякому диханню жизть…« Тут знова пташечки неначе по чийому научению защебетали, усе мов знова ожило, чоловік знов принявсь за дїло своє… і що то: увесь мир ізрадовав ся!
|
|
Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились у-купі йти на місто, так він і не пішов вже до дому у город, а у тім-же селї, від города верстов з чотири, скитав ся усю ніч, і як стало сьвітати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка побачив, що дві дївчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько йдуть собі і розговорюють; він
