та ще і у-друге стане ляси підпускати, так ще не зовсїм біда; а як же подума: »лихо її матери, яка пишна! цур їй!« та й підвернеть-ся до другої, так тогдї вже зовсїм лихо! І сумує сердешна і нишком поплаче, та притьмом нїчого робить! і вже-ж самій його не заньмати, щоб не сказав: »сама, каже, на шию вішаєть-ся.«
Смутна прийшла до дому наша Маруся, та тільки не об тім. Вона думала, що Василь її не любить, а коли-б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собі нї пів слова. Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, так се вже певно, що він любить хазяйську дочку. Та як її і не любить? Вона собі городянка, міщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А думаю, як убереть-ся, так намиста ще більш чим у мене; а скриня з добром мала? та ще, думаю, і не одна: там може такі великі та розмальовані та на колесах; а подушок, подушок, так може під саму стелю… Так куди вже йому до мене! Він на таких і не подивить ся. Ось так думала Маруся, прийшовши до дому і сївши у хатї на лаві.
Дивила ся стара Настя, мати її, лежучи на полу та стогнучи від недуги, що дочка її сидить смутна і невесела і нїчого про весїльля і не росказує, і за дїло не приймаєть-ся; дивила ся довго, а далї стала питати:
»Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? чи не занедужала, нехай Бог боронить? Гляди лиш, як ще й ти звалиш ся, що́ батько з нами буде робити! Кажи бо: що́ в тебе болить?«
— Нїчого, мамо! каже Маруся.
»Чи не порвала намиста, жартуючи на весїльлї?« пита Настя.
