ворити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сьміяти меть-ся їй; а що найбільш те їй було страшно і жалко і нїби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить, а їй би хотїлось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця, та й не може і ступить, а Олена знай їй кличе: »Та йди сюди, ось ось-де я.« А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що́ й казати. На думцї б то й багато де-чого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще на біду підслухав, що Маруся об комусь вже дума, і що йому нїчого тут убивати ся; а тут ще Олена збила його з товку… От і стоять вони обоє сердешні і не знають, на яку ступити і чи йти їм куди чи що́ робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусї і питаєть-ся, чи вона тутечки довго буде?
»Нї, каже Маруся, уже менї пора і до дому. Нїчого більш тут дожидатись.« Та сеє кажучи, так важко здохнула, що крий Мати Божа!
— І я отсе йду до дому, каже їй Олена; мати прислала за мною. Чи знаєш, що́? Ходїм завтра у-купі на місто; мати казала де-що куповати, так ходїм зо мною, ти таки усе лучше знаєш.
»Добре, ходїм. Моя матуся щось не здужа, так що́ нам треба, я й куплю; заходь тільки за мною,« сказала їй Маруся.
— Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходїм же тепер у-купі до дому, та в перекупки купим кисличок.
От подруженьки, побравшись за руки, і пішли собі.
