— Та се не йому! хиба ти не чуєш? крикнула на неї Олена: се я Василеві хочу приспівати.
»Та що́ там за Василь тобі дав ся?« каже Маруся (а се вже у дївчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то знарошне стане корити, щоб другі його похваляли). »От, не видала твого Василя, каже, і відкіля він тут узявсь? і з якої слободи забрів сюди?«
— Але! мабуть чи не з слободи! Він з города, він свитник, коли чула. Та що́ вже за завзятий! Вже де появить ся, то усї дївчата около нього. І танцьовати і жартовати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляєть-ся, за тин держачись! Спина так і гнеть-ся, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований; очи йому як зірочки, а патли так і мотають ся: бач, по купецькому…
»Мабути ти його любиш, так тим і хвалиш,« ледве промовила Маруся, ховаючи очи у рукав, а сама як на вогнї горіла від Олениних росказів.
— Потурай, що люблю! Пожалуй би любила, так він на таких і не подивить ся. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривенника; оттак і усюди він робить. Вже як би не було…
Тут підбіг Денис, та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччам у спину товкмачила, так нїчого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотїлось з Марусею посидїти, та про парубків наговорити ся.
Зостала ся Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає
