»А який же боярин, чи не старший?«
— І вже старший, забормотала Олена: сидить собі як понура, нї на кого і не дивить ся, і дївчат нї которої не заньме. Нехай лишень сядуть за стіл, вже не я буду, щоб не приспівала йому:
Старший боярин — як болван,
Витріщив очи як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка сшита,
Личком підперезав ся,
У бояре прибрав ся.
От як йому приспіваю. Нехай зна і наших дївчат. Він може дума, що селяне не вміють танцьовати? Ну, ну! ще його батька навчать.
»А може він і не вміє?« спитала Маруся, а сама закрилась рукою, щоб не бачила Олена, як вона від сього соромить ся.
— Хто? Василь не вміє? аж скрикнула Олена.
»Та я й не знаю, чи він Василь чи він хто, і чи він вміє танцьовати чи не вміє, я не знаю; та й його зовсїм не знаю.«
Сказавши сеє, Маруся і схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього росказувати; бо їй кріпко хотїлось знати, хто він і відкіля, і тільки що хотїла випитовати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай впять жалїть ся, як він їй руки повикручував, як її вморив, і се і те, і довго усе про нього говорила.
Довго слухала Маруся і не знала, як Олену і спинити, бо та радесенька була хоч до вечера товкти про свого боярина. Далї, буцїм-то не второпала, про кого вона росказує, та й каже:
»Приспівай же йому вже добре, та добре.«
