билась би до неї, то впять засумує і слїзоньки хусточкою обітре і бажа батенька, щоб розвів її тугу; то всьміхнеть-ся, то засоромить ся, і дума, щоб то й до дому іти (так було попереду усе робила: чи посидить чи не посидить на весїльлї з дружками, та мерщій і до дому, та як розглядить, що треба побиля Василя іти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцї було: »коли-б оттой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначе-б менї на душі легше стало.« Як же тільки подумала об сїм, та як засоромить ся! Почервонїла як калина, закрилась рученьками і голову похилила.
Отто й прийшла до неї Олена Кубраківна, перетанцьовавши, та й сїла биля неї віддихати.
»Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?«
— »Нї, не плачу,« каже Маруся, і говорити б то, і замішалась, що й не знає, що́ й казати. »Отсе їм, каже, мочені кислицї, та було подавилась. А ти чого так засапалась?«
»Та перетанцьовалась собі на лихо, каже Олена. Як попав мене он-той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще на лихо музика не перестає; так не тільки що ноги, та й руки болять і голова крутить ся. Та вже-ж і танцюра! у нас такого і на усїй слободї нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю…«
От Маруся трошки і зрадовалась, що може Олена зна того парубка, що́ їй так у душу запав, бо й вона на свій пай думала, що вже красче її парубка і на сьвітї нема і що се його вона так вихваля. От і давай про нього випитовать:
