плавно пливуть, тільки головками повожують; то впять у дрібушки… Вже й потомились, вже і хусточками утирають ся, вже б їм і годї; так що́-ж бо? музика гра, та й гра! Вже одна із дївчат, Одарка Макотрусівна, ледве ноги волочить, піт з неї так і тече, притьмом просить музику: »та годї бо, дядьку! та перестаньте бо, ось вже не здужаю!« Так що́-ж? музика гра та й гра!… Далї скрипник закінчав і пити скрипочкою попросив. От дївчатам годї, поклонились музицї і пішли до гурту.
»А ну горлицї!« гукнув з кучі Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччам, потяг до себе з кучі Пазьку Левусівну і став з нею, і дожидаєть-ся, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока сїрих смушків з червоним сукняним верхом на бік йому похилилась, усами поморгує, на всїх погляда і приговорює: »Отже узяв ся танцьовати, та може і не вмію! Повчитись було у кривого Хоми, що́ на деревянцї ходить.« Як се почули люде, так і зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той і каже: »Оттак! оттой навчить добре, сам ходячи на одній нозї.« А Юхим Перепелиця сьміявсь, сьміявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: »Отсей не вигада! ну вже так!« А Денис стоїть, неначе і не він, і не всьміхнеть-ся.
Напившись горілки, музика і вчистила горлицї. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як то мудро тогдї танцьовав! Як же вдрав на вприсядку, так ногами до землї не доторкуєть-ся, то поповзе на вколїшки, то через голову перекинеть-ся, скакне, у долонї плесне, свисне, що аж у-в ухах залящить, та впять в боки, та тропака-тропака, що аж земля гуде;
