раз і було на її віку, як принїсши вона від річки платьтя, загубила материну хустку, що́ ще від її покійної матери, так за-те то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона, крий Боже, як було злякалась. Отже і тепер так їй було прийшло: як-би можно, скрізь землю б провалилась або забігла куди, щоб і не дивитись на сього боярина. Та й що́ йому казати? Як скажу »не цїт«, то він подума, що я чванна і не хочу більш з ним цятатись, а він і так чи смутний чи сердитий, а тільки жалко на нього дивитись. Скажу »цїт«. Що́-ж? як стала силоватись, щоб промовить слово, так нї жодною мірою не може сказать: губи злиплись, язик мов деревяний, а дух так і захватило. Дивить ся, що й Василь з неї очей не спустить і горіхи у жменї держить і жде, що́ вона йому скаже; от їй його жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нїхто й не чув, промовила; цїт! та ззирнулась з ним. І сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменї горіхи, та як схаменулась, як засоромилась… крий мати Божа! Аж ось на щастя їх крикнув дружко: »Старости, пани підстарости! благословіте молодих вивести із хати на двір погуляти.« Тут і усї рушили із-за стола та, хто куди попав, мерщій на двір дивити ся, як будуть танцьовати. От і Марусї і Василеві неначе сьвіт піднявсь, полегшало на душі, вийшли й вони з хати.
Троїста музика гра, що́ є духу: риплять скрипки, брязчать цимбали, а замісць баса сам скрипник скрізь зуби гуде та прицмокує. От і розколихались наші дївчата: вийшла пара, а там друга, пішли у дрібушки. Ніжками тупотять, підківками бряжчать, побравшись за рученьки виворочують ся, то впять розійдуть ся, то як утїнки
