і зовсїм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрі люде, а найбільш матери. А там опісля нечистий таки впять силу озьме, підцюкне і потягне низку добру до погибели.
Тільки було наша Маруся у ряди годи збереть-ся до подруженьки на весїльля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулицї та горло драти, мов скажена, як усї роблють; а прийде вже у недїленьку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих на двір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій до дому; розібралась, роздяглась, давай піч топити і вечерять наставляти, і вже мати за нею було нїколи не поспішить ся.
Оттак раз, на клечальній недїлї, була Маруся у своєї подруги у дружках на весїльлї і сидїла за столом. Против дружечок звичайно сидїли бояре. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений, чуб чипурний, уси козацькі, очи веселенькі як зірочки, на виду румяний, моторний, звичайний; жупан на ньому синїй і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квітки, то усї клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора, і той пять шагів положив, що усї здивовались; а Василь усе вижидав, та усе у кишенї, довбавсь, а далї витяг капшучок, а там таки де-що бряжчало, засунув пальцї, достав, та й положив на викуп шапки за квітку цїлїсїнький гривенник!.. Як брязнув, так усї, хто був на весїльлї, так і вжахнулись, а дружки аж
