Боже, і половину Вірую. А тільки було зачує дзвін, то вже нї заграєть-ся, нї засидить ся дома і каже: »Мамо! пійду до церкви, бач дзвонять; грішка не йти. Тату, дай шажок на сьвічечку, а другий старцю божому подати.« І в церкві вже нї запустує і нї до кого не заговорить, та все молить ся та поклони бє.
От і виросла їм на втїху. Та що́-ж то за дївка була! Висока, прямесенька як стрілочка, чорнявенька, очицї як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона як панська рожа, що́ у саду цьвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цьвіточки розцьвітають і меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточцї нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє з-тиха, що тільки б її і слухав; а як усьміхнеть-ся та очицями поведе, а сама зачервонїєть-ся, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажниї уста. Коси у неї як смоль чорниї, та довгі, довгі, аж за колїно; у празник, або хоч і в недїленьку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку, та все сама собі заплїта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вінком, та заквітча квітками, кінцї у ленти аж геть порозпуска; усї груди так і обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двацять буде, коли і не більш, а на шиї — та й шия ж білесенька, білесенька, от якби з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї, на чорній бархатцї, широкій, так що пальця мабути у два, золотий єднус і у кольцї зверху камінець червоненький… так так і сьяє! Та як вирядить ся у баєву червону юпку, застебнеть-ся під саму душу, щоб нїчогісїнько не видно було, що́ незви-
