Часто менї приходить на думку: чого б то чоловікові так дуже пристращатись на сїм сьвітї до чого небудь, не то щоб до якої вещи, а то хоч-би і до наймилїйших людей: жінки, дїточок, щирих приятелей і других? Перше усього подумаймо: Чи ми-ж на сїм сьвітї вічні? І що́ є у нас, хоч скотинка, хоч хлїбець на току, худобинка у скриньцї, так сьому так усе без порчі й бути? — Нї, нема тут нїчого вічнього. Та й ми самі що́? Сьогодня жив, завтра — що́ Бог дасть! Адже-ж живучи промеж людей, тільки і чуєш: там дзвонють по душі, там голосють по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорють: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти і не оглядиш ся і не счуєш ся, як і зоставсь сам собі на сьвітї: хоч і з людьми і промеж людей, та ба! Усе тобі або не такі приятелї, яких поховав, або і зовсїм незвісні; та воно тобі усе рівно, що́ блукаєш у дрімучому лїсї! Ось стань про приятелїв згадувать, то уся твоя пісня на один лад: от з тим ми хлопцями були —
Сторінка:Твори Григория Квітки-Основяненка. Том I (Львів, 1911).pdf/39
Цю сторінку схвалено
II.
МАРУСЯ.
(ПРИСЬВЯЧУЄ СЯ АННЇ ГРИГОРЇВНІЙ КВІТЦЇ.)
[I.]
