Зубиху попорав ся над ним добре, що і у вирій полетїв, мов гусак, людям на сьміх).
Пістряку Ригоровичу, щоб не обдурйовав свого начальника, не пошивав його у дурнї, а щоб робив і казав перед ним усю правду, щоб розсердившись на людей не робив їм біди, як тут з жінками: на кого сердив ся, а скільки душ занапастив, у водї потопив і сиріт зоставив; а що́ найпуще, щоб не пив так цупко горілки.
І пану Халявському з його жінкою не минуло ся: не пожили у ладу. Зачим зараз кинули ся до відьми? зачим через чаклованьня та ворожіньня, покинувши закон сьвятий, собі побрали ся? Еге! Хоч і приняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через її репяхи та кісточки сушеної жаби, так воно усе і пало прахом.
А що́ Зубисї достало ся, так нехай Бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкоші. Був їй і батрак, була й наньмичка від сотника панщиною приставлена, і на ралець ходили до неї люде зараз після сотнички, і нїхто не сьмів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по меньню: Семеновна або панї Зубиха. От до чого було прийшло. Як же пана Халявського змінили, так і на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлїла і скоро дуба дала. Та ще не зараз і вмерла. Що́ вже страждала! Умира і не вмира, і руками і ногами не двига, а стогне на усю хату, так що і на вулицї чути було. А тут ще кіт її розходив ся та нявчить за нею, скільки є духу!… Оттам то не страшно було!… Далї зірвали стелю, тут де узяв ся ворон, та чорний,
