що не так, бо й сам був письменний, каже писареві: »не так!«, а писар йому у-в одвіт: »так! я вже знаю, що по мойому лучше буде.« Пан сотник крикнув: »пиши по мойому!« А писар каже: »я на те писар, я знаю, як і що́ треба!« Як же пан сотник розлютуєть-ся, як крикне: »так ти вже не писар, сякий-такий сину!« і почав коренити і батька і матїр, поперед Забрйошиних, а далї і Пістрякових, і увесь рід їх, а далї самого Пістряка лаяв, лаяв на усї боки, та у потилицю, і вигнав його з хати і змінив його з писарства, а намість його настановив підписчого, хлопця, блазна, »єго-же,« так закінчив Пістряк, »не єдиножди за возлобиє чухрах і по лядвіям поруганиє чиних.«
»Скажи менї на милость, Ригорович,« питав Микита Уласович: »хто се нам таку капость укрутив?«
— Оле менї! здихнувши казав Пістряк: враг рода человіческаго, Явдоха Зубиха, великоіменитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетїв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нинї паню Халявську, та ще — ох! — і сотничку, во єже би іміти непреткновенноє намірениє соіти ся з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумлениє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона преврати гнуснообразную твою паню Солоху — нехай здорова буде! — замісць лїпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона усьому злу суть і вина і причина і предмет. А усе сиє учини у отмщениє за поруганиє над лядвіями єя. Вотще ми її, друже, замісць прочуханки, не сожгохом,
