Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрйохи пан конотопський писар, Прокіп Ригорович Пістряк. Та увішедши, так і поточив ся на лаву, схиливсь на стіл та й заголосив…
»Не задавай жалю, Ригорович!« каже йому Уласович: »тут і так нудно на сьвіт дивитись. Чого бо ти виєш, неначе собака? Хиба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?«
— Бодай усї на сьвітї і Солохи і Пазьки і Явдохи, усї, усї покоростявіли, то менї і байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздражения!
»А менї що́ за нужда?« казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому нїякої порадоньки, та ще у вічи і насьміяв ся.
— Не возпомяни моїх первих беззаконий, друже! Нинї і аз грішний у простотї содержу ся.
»Як так?« спитав Уласович, а Пістряк по свойому, по письменськи, і росказав, як вій прийшов до нового сотника прехваброї конотопської сотнї, Демяна Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, »воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща«, і звелїв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім дїлї. Ригорович захотїв помудровати і щоб з першої пори зануздати пана сотника по свойому, щоб не дуже бришкав против писаря, написав по свойому. Пан сотник розчухав,
