Явдоха Зубиха, замісць матери сидить у червоних юхтових чоботах з підковами у пядь, а на голові кибалка, що́ усе-то зять, пан Халявський, надаровав, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли бєть-ся руками і зубами клаца.
Пан Ригорович маяв було покинути і своє бояринство і притулити ся до чужого весїльля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра і горілки багацько і поштують на подряд усїх, не розбираючи, хто першу пє а хто вже і пяту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали і у хату ходу не дали. »Іди, кажуть, собі на своє весїльля.« От він подумав, що, каже, »живе покину а мертвого пійду ськати«, плюнув їм через поріг, та й пійшов до свого поїзду.
От їх дружко зібрав усїх і каже; »А що́-ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дїло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп; треба, як почали, так по закону і скінчати; вже й не рано.«
Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали де-чого у пана Уласовича з материзни, прикрили грішне Солошине тїло, стала хоч трохи не з-так бридка, посадили молодих за стіл, страви ж було усякої наварено, була ж і горілка, була й варена. Таки, нїчого сказати, було дїло з порядком.
Чи співали дружечки чи не співали, чи танцьовали парубки з дївчатами чи не танцьовали, а мерщій подїлили коровай, та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то мякесеньких подушечках спав би він з панною хо-
