Смутний і невеселий ходить по хатї пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрйоха, урядившись як можно гарнїйш і виголившись чистесенько, і чуб підстригши любесенько. Ходить він по хатї, куди ще з вечера приїхав з Конотопа у село, щоб у-в утренї вінчати ся з панною хорунжівною Йосиповною, як учора домовили ся. Тільки що вдарили в дзвін до утренї, вже він і скочив, і розбудив пана писаря, Пістряка Ригоровича, що́ покликав його у старші бояре.
Поки дзвонили, наше козацтво голило ся, обувало ся, одягало ся, і як вже була пора, то одягнувши нові кримських смушків кожухи, стали виходити.
— Та отверзайте, пане Уласович, без преткновения. Приспі бо час. Нуте-ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сїни. Так комендовав пан Ригорович на пана сотника, що́ знай маца по дверям, та не відчиня.
»Але!« каже Микита Уласович: »отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!«
— Чесо ради сиє бисть? каже пан писар: двері суть на празї, а праг на дверях. Возтягнїть лишень плямку.
»Та яка тут у чорта плямка? Стїна гола, а дверей кат ма. От сам подивись.«
Кинувсь пан Пістряк… хап, хап! мац, мац! нема дверей, та й плямки не налапа, сама стїна стала перед ними. Шука один, шука — аж употїє; сварить ся другий і перемінить його, стане скрізь обмацовати, — нема та й нема!
