Смутна і невесела убирала ся у своїй хатї панна хорунжівна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторі, що́ на Сухій балцї. І вбираєть-ся і не вбираєть-ся; треба б то поспішити, бо вже у селї передзвонили до утренї у-в один дзвін і стали у-во всї дзвони дзвонити; треба їй поспішати до церкви, бо учора на домо́винах так порадились, щоб їй тут у-в утренї і звінчатись з конотопським сотником, паном Забрйохою, Микитою Уласовичем, а від хутора до села буде верстов з пять; так от треба їй поспішати, щоб виспіти, — так щось руки не піднимають ся. Уже вона і розчесала ся, вже і коси у дрібушки поплела, стала ленти покладати… зирк! що́ нї найлучша скіндячка, що́ їй подаровав пан судденко… її так і узяло із-за плечей: згадавши його, засумовала і трошки сплакнула. Зубиха ж тут так і розсипаєть-ся. І сюди шатнеть-ся, і туди мотнеть-ся, і намисто Оленї навязує на шию, і голову квітча; а як нарядила зовсїм, то й вибігла мерщій на двір, повернулась на одній нозї против сонця тричі, пошепотїла щось таке собі нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:
»Хто має поспішати,
Нехай не вийде з хати,
І щоб до сход сонця
Не знайшов нї дверей нї віконця!«
Увішедши впять у хату, стала знаряжати панночку Олену до вінця: звелїла їй тричі поклонитись у ноги батькові і матері, що́ для такого случаю знайшли, а далї і братїкові рідному. Старшій дружцї дала пару сьвічечок пятакових
