людей посилати з хлїбом, а тут йому дївка і піднесла печеного гарбуза! Та ще-ж яка й дївка? Та, що́ любила ся з ним трохи чи не більш году, що не одну ніч просидїла з ним під вербою биля криницї і тут божила ся і заприсягла ся, що нї за кого не пійде опріч його; а тут, одно те, що ійде за другого, а друге те, що ійде за пана конотопського сотника, Забрйоху, над котрим вона і за очи і в вічи насьміхала ся. Так як тут було пану судденку стерпіти, що після такої біди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скипками узяти, та й та над ним кепкує. Він би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло і він не здужа і поворушитись, а вона тим часом і каже:
— »Чого бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжівна Олена, що́ з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим сьвіт.«
Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задрижав, та щось хотїв сказати, та й не зміг, а тільки вивалив очи та силкуючись ледве-ледве промовив: »йо?«
— »Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менї очи повилазили, щоб менї руки і ноги покорчило, щоб менї трясця, щоб на моїй тварі сїло сїмсот пістрячок та болячок,« та і усякими відьомськими проклинаньнями стала проклинатись, »коли,« каже, »не зроблю так, що ти з Оленою завтра у-в утренї обвінчаєш ся; тільки слухай мене. Адже ти мене добре знаєш?«
Як таки сьому паничеві і не знати конотопської відьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок піднимала, у-друге остуду знимала; так вже дала ся вона йому
