і слїпого скрипника і наньмичку Хіврю! Вже коренив, коренив, вичитував, вичитував, аж піна йому з рота бє мов у скаженого… а далї як кинеть-ся до Хіврі! так би її і розтерзав, як-би не догадала ся та не втекла.
Отто він зоставсь сам собі у хатї та й сумовав і журивсь, і з серця понаривав собі з голови волосься повні жменї. Та як здума, що вже не можно нїчим дїла поправити, то так і заголосить, аж завиє, мов пан-отцевський хірт, та й подереть-ся на стїну.
Вже в десяте товкмачив себе то по голові то по грудям кулаччам і тільки що надумав було головою об стїну товктись, аж рип! і увійшла у хату бабуся стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче і паличкою підпираєть-ся. Війшла, поклонилась та й каже: »Добрий-день тобі, паниченьку!«
А панич мовчить, витріщив очи та сопе.
— »Чому таки в тебе нема нїякого пораньня?« каже баба, не потураючи, що він дивить ся на неї мов скажений. »Нї птицї не патрають, нї баранця не зарізано і муки на локшину нїхто не кришить! Оттак приберись! Завтра в нього весїльля, а він собі і овва!«
Не знаю, де б то опинилась сяя баба і як би захрустїли її кісточки, і хто б то їх і з цуциком позбирав, як-би Демян Омелянович не розсердивсь за сїї бабусині речи так, що вже не можно більш! Піни йому повний рот, аж через край тече, і язика не поверне, тільки трусить ся, та кулаки стулив, та скіглить, мов кривий цуцик. Думка така, що як-би ще трохи, то він би з серця лопнув. Та як таки і стерпіти? Тут чоловікові зовсїм біда, тільки було налагодивсь женити ся і
