Так урагова конотопська відьма наробила, що бідна дївка аж на стїну дереть-ся та про-бі бажа пана сотника Уласовича Забрйоху.
Нїчого пану хорунженку робити! Звелїв снїдати подати, їсть і дума. Не удоволив ся і не надумав ся, забажав обідати; обіда і дума. Далї як пообідав, та й надумавсь і каже сам собі: »Пан Халявський і у рот нїчого не бере, а пан Зарйоха, не узяв його чорт, не пролива; ще щоб і мене не перепив. Ну, дарма! віддам сестру за нього та з год місця з молодими поживу.« Так пораявшись сам з собою, сїв на візок та й чкурнув у Конотоп, прямісїнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрйохи.
Тут наша панночка і заходила ся поратись і к сватаньню прибиратись; хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину кришить, горшки наставля, рушники налагожує, так що всї наньмички аж позасаповались від такого пораньня.
Смутний і невеселий сидїв пан судденко, Демян Омелянович Халявський, у своїм хуторі у пустій хатї, відкіль повиганяв усїх із серця. І знай то сердивсь, то сумовав, то лаяв усякого, хто тільки на думку йому приходив, то сьвітом нудив, і з журби аж захляв. Як же йому було і не журитись? Панна хорунжівна, що́ з Безверхого хутора на Сухій балцї, Олена Йосиповна, котра побожилась і закляла ся, що нї за кого за-між не пійде опріч його, що не один вечір він з нею до півночи просидїв під вербою, биля криницї, з котрою він і перстенями обмінивсь,
