— Тільки перед сьвітом спочив після завару соняшниць та й заснув на всї заставки; та тепер і нїчого. Так казав пан хорунженко.
»Ну, братїку, не жури ся; скоро вже тобі буде воля ійти у ченцї,« стала казати панна Олена, посупивши очицї у землю. »Я вже… вибрала… собі жениха…« сказала та й засоромилась і почервонїла як рак.
— А кого?
»Пана сотника конотопського, Забрйоху.«
— Що́ печеним гарбузом попоштувала?
»Еге!«
— Адже ти, бачить ся, щось пильненько прилипала до пана Халявського?
»Цур йому! і не згадуй про нього. А здїлай милость, поїдь до нього у Конотоп, та й скажи і попроси, щоб сьогодня, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недїлю і весїльля.«
— Та що́ се тобі так нїколи припало? питав її пан хорунженко, а самого аж за живіт узяло, що вже і йому недовго бришкати у миру. Ще б може хоч трохи оглядїлась, а то шити-білити, завтра великдень.
»Умру, коли через тиждень не пійду за пана сотника! Я його сьогодня бачила у-ві снї. Що́ за хороший! як намальований. А богатий? так і міри нема. Так і пересипа з кишенї у кишеню і гроші усякі, і срібні і золоті, і жемчуг і усяке дороге каміньня. Здїлай милость, братїку, соколику, лебедику! Поспішай яко мога. Привези і його з собою, привези і людей, щоб кому швидч рушники подавати… або людей не треба, і тут назбираємо, тільки його мерщій, його до мене вези!«
