»Та то я була дурна та божевільна, не розглядїла його добре, не розпитала ся людей, не послухала братїка… Тепер менї сьвіт немил без нього!«
— »Адже-ж ти любиш панича Халявського Омеляновича, судденка?«
»Та то я була дурна та божевільна! Бід учорашнього дня і цур йому і пек йому від мене! і не споминай про нього. Одно в мене на думцї, що хоч аби побачити пана Забрйоху та надивитись на нього та приголубити його, та щоб він мене взяв…« Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних, та й лежить і плаче і просить: »Зроби, тїтусю, щоб він мене узяв! я тебе три годи буду рідною матїрю звати, буду тебе і поважати і шановати. Коли ж він від мене відцураєть-ся, пійду сьвіт за очима, сама собі смерть заподїю!«
— »Та годї-ж, годї, угамуй ся!« казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавцї. »Ось увійде твій братїк, ти йому, не соромлячись, усе роскажи; нехай їде мерщій у Конотоп до пана Забрйохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде-ж і братїк ійде до тебе, а я пійду у Конотоп та з Забрйохою зроблю, що́ треба; не журись, та дїлом поспішай.« Та сеє кажучи і пійшла з хати, а панна хорунжівна їй у слїд кричить: »і хустку, і весїльну шишку тобі дам!«
Аж ось і ввійшов до неї у хату братїк її, пан хорунженко, на личку вже веселенький, неначе і не був недуж, так добре помогло йому від завару соняшниць.
»Що́, братїку, чи ти здоров?« питала його сестриця, панна хорунжівна.
