Смутна і невесела, прокинувшись, сидїла на ліжку панна хорунжівна Олена Йосиповна у своїй хатї, у Безверхому хуторі, що́ на Сухій балцї. Сидить, позїха, очицї протира і сама себе не розбере, де вона, що́ вона, що́ з нею робилось, що́ їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно.
Аж ось, де не узялась конотопська відьма Явдоха Зубиха. Увішедши у хату й каже: »Добрий-день тобі, панночко! Чого ти така смутна та невесела?«
»Ох, бабусю! тепер я усе згадала!… Що́ се ти зо мною наробила?« так охаючи казала панна хорунжівна.
— »Але! мовчи та диш!« каже Явдоха. »На́ лишень отсей капшучок, та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде.« Та сеє кажучи і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучцї жабяча задня права лапка та з неї-ж пересушене серце та лобова кісточка, та Микитового слїду трохи.
Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселїйшала, як з води вийшла. Очицї так і палають, щоки зачервонїли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче та просить: »Тїтусю, голубочко, пань-маточко! Що́ хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрйоху; я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидче мене за нього.«
— »Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?«
