мене… віддайте мене за Забрйоху… Коли не віддасте, утечу…«
Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже: »Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського пльовати-ме а за тобою вбивати меть-ся. Тепер зо всїм, пора до дому.«
»Як до дому? Тільки усього і буде?« питав пан Микита.
— »Буде з тебе і сього; чого тобі більш?« каже Зубиха. »Тепер не жури ся нї об чім і жди, як вони по тебе будуть посилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо до дому.«
»Як же ми, тїтко, поїдемо? Коли впять летїти, то цур йому! єй, не можу!«
— »І нї вже, синку, і менї тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нїчого. Перед сьвітом будем дома. Я завтра впять тут буду і дам паннї Оленї отсїї жабячії кісточки, щоб носила при собі; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходїмо ж з хати, та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеть-ся.«
От Зубиха позбирала усе своє, поскладала як їй треба було, узяла днище і веретено, і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрйосї: »Сїдай на днище по козацьки, мов на коня, а я де-небудь причеплюсь, менї не первина.«
Тільки таки що Уласович занїс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!… днище підняло ся у гору, на ньому пан сотник верхи, а з-заду підсїла Явдоха та знай веретеном поганя, та цмока та приговорює, мов на кобилу, і підняла ся під самиї небеса.
Сидить наш конотопський сотник Микита Уласович Забрйоха на днищі, мов на конї; ноги
