Пан писар і козаки — нїчого робить — порозіходились і поросказовали, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, полетїв мов ворона. І усї-ж то, хто про се нї почує, здвигне плечима та й дивуєть-ся і каже: »Жди ж добра, коли і начальство наше обвідьмилось!« А Прокіп Ригорович зна, де раки зимують! Він хоч і перелякавсь, та не забув нї про вареники нї про яєшню, нї про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже і не згадовали.
А наш пан сотник летїв, сердешний, летїв від самого Конотопу і не зна, де він опинить ся і що́ з ним буде, аж гульк! — хутір, і він чує, що став спускатись усе низче, низче… Розглядаєть-ся, придивляєть-ся, аж се хутір Безверхий, що́ на Сухій балцї… От летить та летить по-над хатами, та в хорунжевнин двір, де вже він раз був… От як улетїв у двір, та до хорунжевниної хати, та у сїни, та прямісїнько у хатні двері, що́ зачинені і із середини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь як колода, і не дише і не ворушить ся.
Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чакловала над хорунжівною конотопська відьма, Явдоха Зубиха.
От Явдоха зараз і обізвалась до нього: »Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та ійди швидч у хату.« Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу нї послушания, лежить наш пан сотник, мов одубів! Нїчого Явдосї робити, поволокла його самотужки у хату і як переволокла на друге місце, він і застогнав, і очима луп! і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху; зараз, стогнучи,
